Dear Rodovidians, please, help us cover the costs of Rodovid.org web hosting until the end of 2025.
Іван Якович Луценко b. 1901 d. 26 10月 1937?
出典: Rodovid JA
| 氏族（誕生時） | Луценки |
| 性別 | 男性 |
| 氏名（誕生時） | Іван Якович Луценко |
| 父母 | |
出来事
1901 誕生: Капустинці, Пирятинський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
1901 キリスト教に改宗: Капустинці, Пирятинський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
26 10月 1937? 死亡:
26 10月 1937? 埋葬:
備考
 |
 |
|
"Луценко Іван — син бідняка теж с. Капустинець; вчився в Полтавській ремісничій школі; був боротьбистом; тепер комуніст."
Замітка на стіні краєзнавчого музею в с.Капустинці
"Луценко І.Я. народився в 1901 р. в сім'ї бідняка с.Капустинці. З 1916 р. навчався в Полтавській ремісничій школі, де займається підпільною революційною діяльністю. В 1918 р. вступив до Комуністичної партії. Приймав активну участь у боротьбі проти німецьких оккупантів, гайдамаків, банд Зеленого та Голого в 1918-20 роках.
Активно участував у встановленні Радвлади у Пирятинському та Переяславському повітах. Служив на командних посадах Червоної Армії. Закінчив Інститут Червоної Професури. Працював викладачем навчальних закладів, членом комісії Наркомзему УРСР, редактором газети "За социалистическое земледелие".
В 1921 році організував сільськогосподарську артіль у с.Капустинці. В 1937 році був оклеветаний.
Колегією Військового Верховного Суду СРСР реабілітований посмертно."
"Дело по обвинению Луценко Ивана Яковлевича, до ареста - 4 августа 1937 года - старшего научного сотрудника Харьковской сельскохозяйственной опытной станции, пересмотрено Военной коллегией Верховного Суда СССР 17 февраля 1938 года.
Приговор Военной коллегии от 26 октября 1937 года в отношении Луценко И.Я. по вновь открывшимся обстоятельствам отменен и дело за отсутствием состава преступления прекращено
Луценко И.Я. реабилитирован посмертно"
Згадка в книзі І.Г.Козуба "Доба і доля"
Про віру в комунізм і світле майбутнє і проповідь цієї віри односельчанам:
"Але, по правді кажучи, селяни в нас завше відзначалися поміркованістю, їм не були властиві поспішність, хапливість чи якісь інші нерозважливі вчинки. Хоч як спокушав моїх земляків розповідями-мріями про комунізм Іван Луценко, - а вони уважно слухали, кивали головами, та так і не повірили в ту будучину. Бо в Іванових фантазіях було щось таке, що суперечило їхнім неписаним внутрішнім законам, підважувало віками насаджуване психологічне табу, спонукало до якихось дій заради чогось незрозумілого і незвичного..."
Про повстання проти денікінців на Переяславщині, 1919 рік:
"Опівночі до мене прийшов Іван Луценко, порадилися і другого дня коло волості було вивішено об'яву, що Козуба скарано.
Тим часом розвідник повідомив мені, що команда комендатури поривається пограбувати волосну касу. До мене зайшли Іван та Федір Луценки і Яків Чаленко. Ми порадилися вибрати з каси гроші і сховати їх, а саму касу не замикати, аби її не розбили. Ключі від неї я вручив Якову Чаленкові. У селі не знали, що Яків Чаленко та Іван Луценко члени партії боротьбистів, і вони вільно ходили серед денікінців. Вичекавши, коли у сторожці нікого не буде, вони відімкнули касу й забрали гроші - п'ять тисяч сто шістдесят карбованців. Невдовзі сторож виявив крадіжку і зчинив галас. Чаленка таки запідозрили в тому, тягали, та він викрутився. Але мені тепер небезпечно було залишатись у тій схованці, і я знову перебрався у Плужники."
"Загін виступив вчасно і десь опівночі вже був у В'юнищах. Під штаб було зайнято велику простору хату, там і відбулася нарада. Нашою метою було захопити Переяслав. "А щоб люди не думали, що ми якась чергова банда, - сказав Терещенко, - нам би годилося мати свій прапор". Переважна більшість стояла за жовто-блакитний, але Одинець, як рішучий прихильник орієнтації на москалів, заперечив - тільки червоний! Луценко його підтримав. Я мовчав. Мені здавалося, що ріднішим був жовто-блакитний, але вважав, що зараз не варто через це сперечатися. Куліш поки що спокійно спостерігав за цими дебатами, які на очах перетворювалися на запеклу суперечку, і з усього було видно, що й до бійки недалеко. Несподівано Луценко завів: "Повстаньте, гнані і голодні ..." Те підхопив Одинець і ще двоє. Їхні супротивники, перекриваючи спів "Інтернаціоналу" ревонули "Ще не вмерла Україна...". Одинець і Луценко підхопилися, але назустріч їм з полу скочив Андрій Бицюра, вмить рвонувши шаблюку з піхов. Ще трохи - і він би рубонув Луценка, та Куліш блискавично скочив із-за столу й ухопив Бицюру за руку. Не зробив би він цього - Луценкова голова злетіла б із пліч. "Ще не вбили ведмедя, а шкуру вже ділите! - обурився Куліш. - Уже ніколи про це думати, раз не подбали вчасно".
"Послали розвідку в Переяслав. Начальником штабу призначили Рубана. Загін переформували, поділили на два курені. Перший курінь, відбірних сміливців, назвали куренем смерті. Командиром настановили мене. Другий курінь очолив Терещенко. Курені поділили на сотні, кулеметників звели в одну команду під орудою Дорошенка. Кіннотою залишився керувати Бицюра. Знову постало питання про прапор. Знову зчинилася суперечка, та цього разу обидві сторони досягли згоди. Зійшлися на тому, що з одного боку він буде червоним, а з другого - жовто-блакитним. Луценко та Рубан знайшли крам, а вчительки пошили з нього той чудернацький прапор, ще й гарно обстрочили."
"До нас приєднався повстанський загін чоловік на сто із Баришівського району. Очолював його Лашун. Новоприбулі розмістилися по Монастирській вулиці неподалік від ярмаркового майдану, над будинком вивісили жовто-блакитний прапор.
Довідавшись, що повстанці лояльні до боротьбистів, із підпілля вийшли комуністи-більшовики. На секретаря у більшовиків було обрано Якова Браславського, у боротьбистів - Братуся. Рубан, Бицюра, Михайловський і решта безпартійних повстанців трималися Куліша.
Партійні комітети заходилися організовувати повітову владу - ревком. У Переяславі обидва партійні угруповання стояли на комуністичній платформі, відтак легко й швидко домовилися про призначення керівників.
Побоювання повстанців справдилися: 2 січня 1920 року прийшла тривожна звістка - на Переяслав зі станції суне невідоме військо. Невдовзі з'ясувалося, що денікінці втекли на Київ, а з Бахмача йдуть червоні. Переяславські більшовики та боротьбист Луценко зраділи. Інші боротьбисти і Куліш прийняли ту звістку спокійно, більшість же повстанців стривожилися.
Незабаром у Переяслав увійшов червоний кінний полк. Побачивши наш незвичний прапор, ніби господарі, наказали негайно його зняти. Їм ніхто навіть не пробував заперечити.
Лашунівці з приходом червоного війська непомітно вислизнули з Переяслава. Лашун і раніше був проти єднання з більшовиками.
На нараді з представниками червоного війська на голову повітревкому висунули більшовика Набережного. Завідувачем відділу управління призначили боротьбиста Луценка, повітпродкомісаром - більшовика Довгополого, заввідділом земельних справ - боротьбиста Братуся, освіти - боротьбиста Лута. ЧК - більшовиків Лисенка та Безпечного, комунального господарства - більшовика Тарапона, наргоспу - безпартійного Куліша, фінансів - боротьбиста Козиренка, військкомом - безпартійного Рубана, соціального забезпечення - більшовика Пономаренка, охорони здоров'я - безпартійного Олабина, начальником міліції - Мисюру."
"Настав 1921-й. Якось, коли я був у Капустинцях, зібралися Федір, Іван Якович та Іван Антонович Луценки, Федір Павловський. Я та мій брат Федір і вирішили, що пора вже в селі оформити партосередок та артіль колективного обробітку землі. Перебирали молодь, міркували, кого висунути на секретаря і зупинилися, нарешті на кандидатурі Гриця Онищенка. На голову артілі запропонували Івана Антоновича Луценка. Усі з цим погодилися"
"По легалізації, на початку 1919 року, вони й зорганізували повітревком та ЧК на чолі з темним, як ніч, матросом Макаром Лисенком. Тоді ж у Переяславі було засновано і боротьбистський осередок. Хто перший і коли приніс цю ідею, я не знаю, але той осередок дуже швидко зростав. Його членами були Іван Братусь із Рогозова, Федір Самутин та Іван Лут із Ташані, Михайло Бабко та Кулага з Великого Круполя, Маруся та Василь Левковичі з Козинців, Макар Одинець із Поліг-Вергунів, Роза Гехтман та Борух Райз із Переяслава, Іван Луценко та Яків Чаленко з Капустинців, Марко Кучерявий з Нехайок та багато інших".
"Порівнявшись із садибою Микити Шелиха, бричка зупинилася, конвоїри побігли до хати. Візниця Грицько Кулінський моргнув мені, мовляв, тікай, Якусь мить я вагався, а потім, як вітер, злетів із брички стрибнув через тин у грядки. Пролунав постріл, другий, та буйна зелень уже сховала мене, Я біг, аж у роті мені пересохло, добіг до болота, напився. Огледівся, збагнув, що можуть знайти, перескочив дорогу й вибіг у поле, добіг до Арсеїшиної левади і сховався в рову. Лише ввечері я наважився вийти звідти. Наштовхнувся на Якова Арсеїшиного. Цей добрий чоловік нагодував мене і сховав у клуні. Опівночі до мене прийшов Іван Луценко, порадилися і другого дня коло волості було вивішено об'яву, що Козуба скарано.
Тим часом розвідник повідомив мені, що команда комендатури поривається пограбувати волосну касу. До мене зайшли Іван та Федір Луценки і Яків Чаленко. Ми нарадилися вибрати з каси гроші і сховати їх, а саму касу не замикати, аби її не розбили. Ключі від неї я вручив Якову Чаленкові. У селі не знали, що Яків Чаленко та Іван Луценко члени партії боротьбистів, і вони вільно ходили серед денікінців. Вичекавши, коли у сторожці нікого не буде, вони відімкнули касу й забрали гроші - п'ять тисяч сто шістдесят карбованців. Невдовзі сторож виявив крадіжку і зчинив галас. Чаленка таки запідозрили в тому, тягали, та він викрутився."
"Баритися не випадало, бо близькість Прилук була небезпечною - там уже проходила прифронтова смуга, де стояла сила денікінського регулярного війська. На світанку мали скарати засуджених полонених. Призначили команду для виконання вироку. Нею взялися керувати Іван Луценко та Мисюра. Тягли й мене, щоб, мовляв, помститися за смерть батька, та я відмовився. Глибоко переживаючи свою особисту трагедію, я водночас думав, що, може, й серед засуджених є так само невинні, як і батько, і рука не здіймалася стріляти у пов'язаних людей"
+ + +
Упокой, Боже, раба Твого Івана і учини його в раю, де лики святих, Господи, і праведники сіяють яко світила; усопші раби Твої упокой, презираючи їх всі согрєшенія.
祖父母から孫まで。
結婚: ♀ Марія ? (Луценко)
結婚: ♀ Ксенія ? (Луценко)
♂ Олексій Якович Луценко キリスト教に改宗: Капустинці, Пирятинський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
