出典: Rodovid JA

氏族（誕生時）	Гайдаї
性別	男性
氏名（誕生時）	Георгій Федорович Гайдай
父母 ♂ Федір Євгенійович Гайдай [Гайдаї]

出来事

11 2月 1939 誕生:

備考

Він ніколи не йшов на компроміси із совістю і завжди був щирим у взаєминах з людьми. Понад усе любив історію і дуже боявся, щоб прилучани не стали безбатченками... 10 лютого виповнилося б сімдесят видатному краєзнавцю та справжньому патріоту України Георгію Федоровичу Гайдаю.

Тільки з часом починаєш усвідомлювати, яку втрату ми понесли, коли не стало Георгія Федоровича Гайдая. Серце цієї людини-ентузіаста, залюбленої в Прилуцький край, зупинилося 29 травня 2005 року на святій Густинській землі.

Буяло всіма кольорами веселки різнотрав'я, співали пташки, разом з ними раділи приходу весни й люди. Радів і складав плани на майбутнє й оптиміст та життєлюб Георгій Федорович...

Поринувши у спогади, можна з упевненістю сказати, що примножував він свою любов до рідної землі, мандруючи. Дорога Георгія Гайдая до її всебічного знання простяглася довжиною у півстоліття.

11 лютого 1939 року в містечку Золотоноша Черкаської області у сім'ї залізничника-зв'язківця Федора Євгенійовича Гайдая народився син Георгій. Переїзди, пов'язані з роботою батька, змушували його разом із мамою і братами Анатолієм, Олександром та Віталієм часто мандрувати, обживати нові місця. Особливо запам'ятався Георгію гордий і величавий Кавказ.

Отож іще з малих літ захопився він подорожами. Спочатку мандрував незвіданими шляхами з Міклухою-Маклаєм, Магелланом, Крузенштерном, Лисянським. Усі книги, які хоч якимсь чином висвітлювали звичаї і природу далеких країн, були зачитані до дірок. Разом із їхніми авторами Георгій продирався крізь джунглі й долав широкі простори пісків, потерпав від спеки та морозів, переживав аварії кораблів. Книги розширювали світогляд хлопця, манили його в незвіданий і загадковий світ.

Закінчивши в 1958 році Линовицьку середню школу, поїхав Георгій вступати до інституту. Та побачивши ще під час здачі документів довгі черги, змінив свої плани і, не дочекавшись екзаменів, повернувся додому. Не маючи не те що вищої, а навіть середньої спеціальної освіти, змушений був піти різноробочим у Прилуцьке будівельне управління №5 (пізніше перейменоване в СМУ-23, Промжитлобуд №2).

Худий, не загартований фізично юнак, потрапивши в коло робітників, серед яких багато було тих, котрі повернулися з місць позбавлення волі і матюки вважали нормою, почувався не зовсім зручно. Георгій, який зроду не чув таких слів у сім'ї (та тоді і в селі їх чули хіба що з вуст рідкісних на той час п'яниць), розумів, що опинився не в своїй стихії. Важка робота не підходила йому. Навантажені носилки, які потрібно було тягати протягом восьми годин, до кінця дня так знесилювали, що, прийшовши додому, він не хотів ні їсти, ні пити. Залишалося тільки одне бажання - скоріше впасти на постіль і відпочити. Траплялося, деякі “товариші", щоб поглузувати, накладали піску чи цегли більше, ніж дорослим робітникам, і Георгій, зціпивши зуби, тягнув цю непосильну ношу. Потім, коли освоїв професію муляра, йому стало трохи легше. Але недоїдання, сухий пайок позначилися на здоров'ї хлопця: він захворів на виразку шлунку. Виконроб, зваживши на гарні розумові здібності і слабке здоров'я юнака, перевів його в табельники, а згодом доріс Георгій до диспетчера управління.

На будівельному майданчику запримітив він красиву дівчину Катю, у котрої, за яку б справу вона не бралася, все горіло в руках. Навіть знані майстри щиро заздрили її спритності. Та й Каті сподобався чемний, з відкритим серцем хлопець. Познайомившись ближче в Сокиринцях на Вересаєвому святі, незабаром (у жовтні 1963-го) поєднали вони свої долі. Проживши в любові й злагоді 42 роки, виховали доньку Тетяну і сина Валентина, діждалися внуків. У них жодного разу не було серйозних непорозумінь. Катерина Миколаївна стала надійним другом, порадницею та помічником Георгія Федоровича.

Увесь вільний час він присвячував вивченню рідного краю. Прочитавши чи почувши від старожилів щось цікаве про якийсь куточок Прилуччини, а то й просто через бажання більше пізнати вирушав на вихідні у чергову краєзнавчу розвідку. Часто з ним подорожувала дружина. Відпустку Гайдаї проводили в мандрівках Україною. Особливо яскравими були подорожі Західною Україною. Готувалися до них ретельно, цілий рік, читаючи енциклопедії, вивчаючи карти й складаючи маршрути. Волинь, Поділля, Галичина, Карпатські гори, міста зі славним минулим (Мукачеве, Львів, Стрий, Ужгород) - усе це пройшли Гайдаї. З 80 карбованцями в кишені попутним транспортом добиралися до запланованого маршруту, а далі - пішки. З кожної подорожі привозили десятки метрів фотоплівок з краєвидами неповторних куточків України.

Любов до рідного краю була понад усе. Працюючи диспетчером і маючи досить солідну на той час зарплатню (90 карбованців), Георгій без вагань погодився перейти на роботу до краєзнавчого музею з окладом у 70 карбованців. Тоді різниця у 20 карбованців суттєво била по сімейному бюджету, але бажання з головою поринути у вивчення історії перемогло.

30 років, котрі збігли, як один день, Георгій Гайдай присвятив музейній справі та збереженню історичних пам'яток. У січні 1973-го, щойно перейшовши до обкраденого і спустошеного музею, він поставив собі за мету заново зібрати його, відвоювати для нього пристойне приміщення, створити у місті цілу мережу музейних закладів (історичний музей, природничий музей з невеличким зоопарком, картинну галерею, меморіальні музеї Білецького-Носенка, Яковченка, Забашти, музей під відкритим небом, літературний музей), повернути до Прилук шедеври світового мистецтва, вивезені до Чернігова в 1950-х роках, врятувати від загибелі бодай найцінніші архітектурні пам'ятки міста.

З усього переліченого вдалося лише зібрати й сформувати заново музейні колекції, збільшивши їх у кілька десятків разів. На ці цілі або ж зовсім не давали коштів, або ж виділяли якісь копійки. Усе трималося на ентузіазмі й повністю залежало від самих музейних працівників. Про будівництво нових приміщень чи створення мережі музейних закладів колишнє керівництво міста навіть чути не хотіло.

Ще змалку, слухаючи розповіді дідуся, бабусі та батьків про далеких предків, Георгій зацікавився своїм родоводом. Згодом він заглибився у його вивчення, зібрав і систематизував архівні матеріали та перекази про нього. З любов'ю і гордістю переповідав Георгій Гайдай про власний рід, корені якого перепліталися зі славним козацьким родом Горленків, дворянськими родами Домонтовичів і Пультроків.

Георгій Федорович ніколи не полишав мандрівок, але з приходом до музею почав цікавитися тільки Прилуцьким краєм. З часом він заохотив до подорожей і мене. Обходили ми з ним майже всю Прилуччину, побували на батьківщині Євгена Гребінки в Мар'янівці, в місцях, які відвідав Тарас Шевченко: у Березовій Рудці, Линовиці, Дігтярях, Сокиринцях, Мойсівці, Пирятині тощо. Планували в 2005 році, під час відпустки Георгія Федоровича, пішки, можливо, навіть босоніж, дійти до могили Тараса Шевченка в Каневі. Однак не судилося...

Ось як проходила одна з наших мандрівок. 1 лютого 2002 року в Прилуцькому краєзнавчому музеї відкрилася персональна виставка видатного народного художника, професора Петра Басанця. Ознайомившись з нею і особисто зустрівшись з Петром Олексійовичем, захотіли ми побувати на батьківщині уславленого земляка, в селі Бурімка на Ічнянщині. Тож, не відкладаючи в довгий ящик, 17 лютого Георгій Федорович з дружиною і я вирушили у мандрівку. Діставшись дизель-поїздом до Ічні, відправилися ми старим битим шляхом до Бурімки. Там відвідали центр села, де стоїть обеліск з іменами односельців, загиблих на фронтах Великої Вітчизняної, серед яких і батько та два старших брати художника. Перебравшись містком через річку Бурімку, дійшли до церкви, при вході в яку висить ікона роботи Басанця-молодшого. У садибі Басанців збереглися хата, рублений сарай, сад, левада. Сусіди з глибокою шаною відгукуються про Петра Олексійовича і його матір, залюбки показують роботи, подаровані їм художником та його сином Юрієм. Поспілкувалися ми й з ровесниками Петра Олексійовича, котрі разом із ним навчалися в школі, працювали в колгоспі, служили в армії, воювали. Ця подорож лягла в основу чудово написаної Георгієм Гайдаєм розповіді "Петро Басанець родом із Бурімки" (газета “Скарбниця”, лютий 2002 року), за яку художник був щиро йому вдячний.

Після кожної мандрівки у Георгія Федоровича додавалося сил і творчої енергії. Він з таким захопленням розповідав колегам та знайомим про свої подорожі, що викликав у них щиру заздрість. Інколи про все це хотілося повідати ширшому загалу. Так, після мандрівки 5 січня 2003 року до села Березова Рудка з-під його пера у журналі “Чумацький шлях” вийшла прекрасна розповідь про рід Закревських "Очі Ганни вродливої".

Під час мандрівок Георгій Федорович більше виступав у ролі оповідача, а я – уважного слухача. Оповідач він був неперевершений. Його я слухав із задоволенням годинами, і хотілося слухати ще й ще. Скільки цікавих історій він знав!

Інколи у подорожах траплялися з нами непередбачені випадки. Так, коли ми спробували відшукати недобудований монастир між Бубнівщиною і Линовицею (його хотів спорудити Жевахов, але далі фундаменту й підвалів справа не пішла), застав нас дощ із градом величиною з голуб'яче яйце, який навіть невеликі гілки з дерев повідбивав. На щастя, поряд був міст, під яким ми й переждали негоду. Та пригоди на тому не скінчилися. Добравшись до Линовиці, ми вирішили далі, до Прилук, доїхати приміським дизель-поїздом. Маючи вільний час, відвідали садибу де Бальменів і, сфотографувавши там парк, браму та дуб Шевченка, повернулися на станцію. Незабаром із Прилук приїхав потяг Чернігів-Гребінка, через деякий час прибув наш – Гребінка-Бахмач. Оскільки чернігівський потяг стояв на першій колії, загородивши шлях до нашого коротенького, і двері для переходу до нього не відчинялися, ми подумали, що, як і годиться за залізничними правилами, першим рушить потяг на Гребінку. Але першим чомусь відправили потяг на Прилуки, і нам нічого не залишалося, як помахати йому рукою. Зателефонувавши дружинам, щоб не хвилювалися, ми разом із дощиком у веселому настрої пішли на Прилуки. Закінчилася ця подорож далеко за північ.

Георгій Федорович завжди старався взяти із собою фотоапарат, диктофон, інколи - відеокамеру. Моє завдання полягало в тому, щоб знайти цікавого, бажано в літах, співрозмовника і розговорити його, а далі до справи підключався Федорович – записував на диктофон, фотографував. У мандри він ніколи нічого не брав перекусити, до чого привчив і мене. Єдине, що ми собі дозволяли, так це взимку я із задоволенням зривав і їв кетяги смачної для мене, але не для Гайдая калини, а мій супутник улітку не пропускав жодної придорожньої вишні, яких я з дитинства терпіти не міг. Це ставало предметом щирих дружніх жартів.

Ще одна цікава деталь. Маршрути наших подорожей ми долали пішки. Георгій ніколи не погоджувався, навіть задля економії часу, під'їхати чи то на підводі, чи то на машині, чи то на мотоциклі. Навіть коли зупинявся якийсь доброзичливець (що траплялося дуже рідко) і пропонував свої послуги, він категорично відмовлявся. Щоправда, пригадую єдиний виняток, коли ранньою весною, 19 березня, 2005 року здійснювали ми подорож до села Мойсівка, власницею якого колись була Т. Волховська. Шевченко відвідував Мойсівку в 1843, 1845, 1846 роках. У Мойсівці Тарас Григорович познайомився з Я. де Бальменом, О. Афанасієм-Чужбинським та Закревськими, намалював “Бал у Волховської”.

Так от. Дизель-поїздом дісталися ми Гребінки, потім електричкою - Кононівки. Далі пішли на Шрамківку, Мойсівку. Розпитавши місцевих жителів, знайшли колишню садибу Волховської. Походили там по ставках з острівцями, відвідали збудовану поміщицею церкву Петра і Павла (ця унікальна архітектурна споруда саме реставрувалася). Зробивши знімки, через Погреби, Степанівку рушили на Мар'янівку. Дув холодний пронизливий вітер, проривався сніг. Ми ж були одягнені по-весняному, особливо Гайдай. Тож коли нас наздогнала підвода і їздовий запропонував підвезти до станції, Георгій погодився.

Остання наша мандрівка відбулася за тиждень до його невблаганної смерті. Вранці, зійшовши з потяга в Грабарівці, через Давидівку попрямували ми на Вечірки. Це село, на відміну від Прилук, де ще тільки починали квітнути сади, потопало у вишневому цвіті. Георгій Федорович зробив фото і відеозйомку запущеної оригінальної дерев'яної церкви з дзвіницею. Вийшовши за село, помандрували ми далі. Обабіч, біля невеличких приток Переводу, зеленим килимом із жовтими, голубими й червоними квітковими мережками розкинулися заливні луги. Коли піднялися на гору, перед нами відкрився чарівний куточок Полтавщини – Березова Рудка. Походивши казковими парковими алеями, постоявши в задумі біля обмілілих ставків і останків обпаленого Шевченківського дуба, відвідали неповторний палац Закревських з флігелем. Радості Гайдая не було меж, коли ми надибали в центрі села, за клубом, "єгипетську" піраміду, де поховані Закревські. Радянські керманичі хотіли зрівняти її із землею, але вона не піддалася навіть найпотужнішій техніці того часу й вистояла. Тож і заховали її подалі від людського ока, за Будинок культури. Таке могло трапитися тільки в нашій країні: історичне надбання культури замаскували незграбними спорудами епохи соціалізму.

Про існування “єгипетської” піраміди в Березовій Рудці свідчили фото Маслова 1930-х років. Пізніше вона не згадувалася в жодних довідниках, і навіть Гайдай, який неодноразово намагався дізнатися про її долю, почав було думати, що піраміди не існує. А тут така удача! Додому ми поверталися у піднесеному настрої, обговорюючи побачене.

Наша остання, випадкова, зустріч, яка не віщувала ніякої біди, відбулася 27 травня біля музею. Поділившись новинами й намітивши подальші плани, ми розійшлися. І, як виявилося, назавжди...

Таких людей, як Георгій Федорович Гайдай, одиниці. На початку 20 століття багато сил та енергії до створення Прилуцького окружного музею доклав Василь Маслов, який обходив і об'їздив всю округу, аби врятувати й зібрати в музеї історичні реліквії. Пам’ятатимуть прилучани і головного хранителя фондів краєзнавчого музею Георгія Гайдая, котрий зберігав і примножував фонди музею, пропагував любов до рідного краю, ґрунтовно знав його історію та щедро ділився своїми знаннями.

З глибокою вдячністю згадую, як він, не шкодуючи часу, безкорисно редагував мої книги "Дідівці. Садиба творчості і доброти" та "Матеріальна культура Прилуччини. Промисли і ремесла", а також нашу спільну з Д. Шкоропадом працю "Прилуччина. Енциклопедичний довідник". Георгій Федорович допомагав А. Суховерському в створенні книги “Голубівка”. Особливо багато зусиль доклав він до написання разом із Т. Вірко останньої своєї роботи - історико-краєзнавчого нарису "Іваниця – Земля козацька” (2005). Її прекрасно надрукувало Ніжинське видавництво "Аспект-Поліграф", але, на жаль, потримати книгу в руках автор уже не зміг.

Закінчу спогади про цю цікаву, неординарну людину її ж словами: "З роками все більше хочеться побувати у тих місцях, які відвідав у роки молодості під час щорічних мандрівок по Україні, і тягне вже не до мурованих ренесансних замків і монастирів Галичини, не до бундючних палаців і парків польських панів десь на Поділлі й Волині, а хочеться ще хоча б раз побувати в чудових місцях нашого краю, якими захоплювалися Тарас Шевченко, Євген Гребінка та Левко Жемчужніков. Для цього не треба ні великих грошей, ні витрат часу, було б тільки бажання. Упевнений, що багато хто з прилучан, які вже встигли побувати у Варшаві й Празі, Берліні й Парижі або ж навіть у Тель-Авіві, на Кіпрі чи Канарах, ще не милувались ампірною величчю палаців під велетенськими дубами в Сокиринцях чи над тихим Лисогором у Дігтярях, не прогулювалися старовинними липовими алеями графського парку в Линовиці, не споглядали величавих, розкішних споруд Качанівки або залишків майолікового дива в Білорічиці. То що вже говорити про Березову Рудку! А до неї треба лише годину їхати потягом та ще дві години йти пішки...”

Ці слова - не тільки спогади про прожите, а й побажання нам з вами, заповіт прийдешнім поколінням, як потрібно любити свою малу батьківщину, вивчати, пізнавати й берегти рідний край.

• http://www.pryluky.com/index.php/krayeznavstvo/krayeznavtsi/8-krayeznavtsi/152-2009-03-14-15-59-25.html
• http://Flibkor.com.ua/php/Feditions_files/FGayday.doc

祖父母から孫まで。